Хоча багато людей і досі переконані, що мовні проблеми надумані та що немає значення, хто якою мовою говорить, це далеко не так. А особливо велике значення має те, якою мовою говорить із нами влада. Варто згадати у зв’язку з цим відомий афоризм: «Чия мова — того й влада». І немає сумніву в тому, що з українською мовою ми побудуємо свою державу такою, якою її хоче бачити більшість громадян, а з російською мовою наша країна буде, як і раніше, лише територією для експлуатації.
А щоб довести справедливість цих слів, пропоную порівняти нинішній політичний розвиток пострадянських країн, об’єднаних своєю національною мовою, з тими, де панує російська як колишня мова інтеграції населення всіх радянських республік в «нову історичну спільноту — радянський народ». Сьогодні Литва, Латвія й Естонія вже ввійшли до кола вільних країн Європейського Союзу. Великий поступ на шляху до суверенної демократії зробила й Грузія. Народи цих країн привели до влади національно свідому, відповідальну за долю своїх держав еліту, й вона, спираючись на довіру людей, змогла провести необхідні реформи.
Натомість інший — євразійський — шлях розвитку демонструють ті країни, в яких мовно-культурна асиміляція в радянський період досягла значних успіхів і де поряд зі своєю мовою не меншого, а то й більшого поширення набула російська. Характерно, що найбільшу економічну й політичну залежність від Росії нині виявляють ті пострадянські держави, в яких російській мові надано той же правовий статус, що й національній, — це Білорусь, Казахстан і Киргизія.
У Білорусі російська мова отримала статус другої державної після приходу до влади Олександра Лукашенка, відомого зневажливим ставленням до білоруської мови. За його президентства 1995 року було проведено референдум, на якому трохи більше половини білоруського населення погодилось зрівняти в правах на державному рівні російську мову з білоруською. Відтак, згідно з конституцією, Білорусь має дві державні мови. Але варто подивитися, якою насправді є білоруська двомовність. Ось яку інформацію про «двомовну» ситуацію цієї країни надала газеті «Post-Поступ» журналістка з Мінська Наталка Бабіна: «Ніхто, жоден член білоруського уряду, жоден чиновник з адміністрації білоруського президента не говорить прилюдно по-білоруськи! Просто не наважується! Є варта уваги інформація, що якби хто з міністрів на якімсь засіданні раптом заговорив білоруською — то це був би останній день його урядової кар’єри! Бо це було б однозначно інтерпретовано — ворог, націоналіст!»
Є ще один промовистий факт щодо реальної російсько-білоруської «двомовності». Як відомо, наявність у країні двох державних мов передбачає необхідність ведення всього офіційного документообігу двома мовами. Щоб уникнути зайвого клопоту, чиясь мудра голова в Білорусі придумала дуже специфічне й, очевидно, властиве лише цій країні формулювання в Законі «Про мови в Республіці Білорусь», а саме: «У Білорусі мовами діловодства і документації є білоруська і (або) російська мова». Й оце маленьке казуїстичне «або» виявилося всесильним. Коли молодий білоруський політик і громадський діяч Ігор Случак спробував змінити ситуацію та розіслав усім ста десятьом депутатам білоруського парламенту пропозицію внести поправку до Закону й викинути з його тексту слово «або», чим і забезпечити, власне, реалізацію державної двомовності, то у відповідь отримав дружну відмову. І, що цікаво, у поясненні причин відмови фігурували непотрібність дублювання текстів документів і небажання збільшувати грошові витрати, які цього вимагають.
Так за допомогою радянської практики фальшування слів під гаслом «рівноправності» мов білоруську мову вилучено з адміністративно-управлінської сфери, що продовжує радянську практику зросійщення населення і є однією з причин наближення країни до повної втрати державного суверенітету.
На шлях політичного розвитку Білорусі стала нині й Україна. І це шлях не до Європи, а до Азіопи. Не випадково в останніх резолюціях Ради Європи Україна фігурує поряд із Білоруссю.
Те, що мовному питанню тут належить аж ніяк не другорядна роль, показує та настирність, із якою представники правлячої партії та їхні сателіти намагаються законодавчо зрівняти російську мову з українською. Саме на це спрямовані законопроекти О.Єфремова, С.Гриневецького й П.Симоненка, С.Ківалова та В.Колесніченка та одноосібні В.Колесніченка, найбільш плідного на ниві мовного законодавства, хоча спроби їх прийняття поки що вдалося заблокувати.
Здавалося б — для чого це їм потрібно? Адже більшість урядовців і депутатів Верховної Ради говорять російською при виконанні службових обов’язків, цілковито ігноруючи конституційну норму, а дехто з місцевих керівників, як, наприклад, Олексій Костусєв, навіть заборонив подавати йому документи державною мовою. І це при тому, що статус української мови як єдиної державної ніхто не скасовував. Нагадаємо, що, згідно з роз’ясненням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р., ключовим для трактування 10-ї статті Конституції, українська мова є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначені законом.
І все ж, попри ігнорування з боку багатьох державних мужів цієї конституційної норми, вона їм дошкуляє. Тому білоруський варіант двох державних мов влаштував би їх значно більше. А потім, після прийняття котрогось із законопроектів «Про мови в Україні», можна буде вставити в уточнення про мову документообігу маленьке словечко «або» — і воно все поставить на своє, любе їх серцю, місце.
І заразом заспокоїть голову Верховної Ради Кримської АР Володимира Константинова, якого нещодавно дуже роздратувало те, що міністри почали звертатися до кримських депутатів державною мовою — мабуть, таки дається взнаки наближення парламентських виборів, бо ж, за всіма соціологічними опитуваннями, більшість громадян уважає, що державні службовці мають володіти українською мовою.
«Снова пошла переписка (на украинском), снова начинаем откатываться назад», — заявив товариш Константинов. Не знаю, як далеко «відкочує назад» спікера кримського парламенту українська мова, а от те, що під проводом таких очільників країна котиться в минулу добу пізньобрежнєвського застою, очевидно.
Лариса МАСЕНКО, професор кафедри української мови НаУКМА, доктор філологічних наук
Джерело: День
Двомовність по-білоруськи, або Мова та суверенітет 
