Реальні варіанти порозуміння з Росією в офіційного Києва відсутні. Бо ще не навчились шантажувати колишню метрополію, котра для багатьох можновладців у Києві залишається центром тяжіння. Тож відстоювати інтереси власної держави, яку так і не осягнули в середовищі політичної «еліти» — складно.
Днями вичитала щось подібне до анекдоту: «Росія — Україні: сииир! Україна — Росії: флот!». На сьогодні МЗС Росії спростував свою причетність до «сирної війни» та категорично відкинув твердження, що українська сторона має намір переглянути ставки оренди об’єктів Чорноморського Флоту у Криму. «Газпром» не без оптимізму інформує про продовження переговорів з Україною щодо постачання та транзиту енергоносіїв, але при цьому уникає будь-яких запитань щодо відповідних розцінок. Офіційний Київ не коментує ні ситуації довкола ЧФ, ні перебігу переговорів з російським монополістом. Тож складається враження, що українців тримають у певному інформаційному вакуумі: мовляв, влада сама з Росією розбереться, немає чого перейматись!
А справа не у тому, хто чим переймається, хто кого намагається «пере — переговорити» — справа у тому, що за відсутності інформації під дахом переговорів можна наробити шкоди і українській державі, і перспективам українсько-російських відносин. Як це вже мало місце майже два роки тому, коли більшість у Верховній Раді України «підмахнула» у перерві між сутичками з опозицією «Харківські угоди», і лише пізніше прискіпливі журналісти виявили, що тексту угод фактично ніхто з парламентарів і не читав!
Переговори по газу взагалі «таємниця, вкрита мороком» для більшості представників влади: спробуйте у керівників уряду щось запитати у рамках дії закону про доступ до публічної інформації — у кращому випадку отримаєте папірець із завуальованим «інформацію не оприлюднюємо». «Сирна війна» стала черговим випробуванням для інформаційного поля України: чомусь наші провідні телевізійні канали, друковані та електронні ЗМІ частіше дають точку зору росіян, і лише навздогін — офіційне (кортить написати «офіціозне») повідомлення українського уряду або ветеринарної служби.
У підсумку, складається враження, що влада у Києві ох як не хоче «відкривати доступ» до своїх проблем з Москвою для широкої громадськості. Чи це передвиборча стратегія влади, чи банальне бажання порозумітися з росіянами за лаштунками? Швидше за все — і те і друге. Справді, напередодні парламентських виборів з Росією бажано порозумітись, тож можна знову вдатися до перегляду розцінок на оренду об’єктів Чорноморського Флоту, або ж руками макіївських «смотрящих» в АРК «вичавлювати» російський капітал з півострова.
Непогано було б і закон про мови ухвалити, збільшити сферу використання російської мови — це такий собі мирний сценарій залагодження українсько-російських проблем. Ще спосіб — не менш мирний — таки передати росіянам авіабудування та атомну енергетику, але тут можуть виникнути серйозні проблеми з вітчизняними олігархами, які вже кинули око на ці галузі економіки.
Але часу до виборчих перегонів залишається обмаль, а реальні варіанти порозуміння з Росією в офіційного Києва відсутні. Бо ще не навчились шантажувати колишню метрополію, котра для багатьох можновладців у Києві залишається метрополією, центром тяжіння. Тож відстоювати інтереси власної держави, яку так і не осягнули, так і не зрозуміли в середовищі політичної «еліти» — складно. Здавати інтереси російським побратимам — страшно (свій олігархат ласий). Спробувати порозумітись як партнерам — нереально, враховуючи особливості як української, так і російської правлячої «еліти».
Химери, запущені Кремлем у жорстоку, криваву добу царя Івана Грозного досі накривають сірою тінню Україну.
Богдана Костюк
Російські химери України 
