Євген ПЕТРЕНКО
Ситуація в Сирії продовжувала погіршуватись після провалу резолюції Ради Безпеки ООН через вето Росії і Китаю. Ці вето можна було легко передбачити, бо Москва і Пекін заблокували подібний проект у жовтні минулого року, але члени Ради Безпеки до останнього моменту намагались максимально пригладити текст резолюції, щоб отримати згоду Росії і Китаю. У проекті резолюції з’явився навіть запис, який виключав закордонну інтервенцію. «Чого ще потрібно, щоб ефективно проголосувати у Раді Безпеки?» — запитувала держсекретар Гілларі Клінтон.
Голосування у РБ ООН спровокувало низку подій, як у самій Сирії, так і навколо неї. Риторика і дії безпосередніх та опосередкованих учасників конфлікту різко змінилися: стали набагато більш відкритими, жорсткими і агресивними.
Вето Росії і Китаю викликало вкрай емоційну реакцію з боку західних та арабських дипломатів. Вони фактично заявили, що російські та китайські політики і чиновники стали співучасниками масових убивств, які у своїй країні практикує Башар Асад.
Як насправді виглядає ситуація? Причини, через які Росія роками підтримує Сирію відома — вона головний постачальник зброї до цієї країни. Розрахунок зрозумілий: якщо режим впаде, Росія втратить не тільки ринок для ВПК, але і рештки впливу на Близькому Сході (як відомо, колись Кремль мав тут сильний вплив і у майбутньому хотів би його відновити).
Нині Москва, ніби навмисне, робить все, щоб надовго погіршити відносини з арабським світом. Поставки зброї Асаду, незграбні спроби вигородити його на міжнародній арені і повна відмова визнати законними вимоги сірійської опозиції повернеться тим, що незабаром Військово-морський флот Російської Федерації залишиться без бази у Тартусі, а всі військові контракти будуть давати будь-кому, тільки не Росії.
Але глибинні причини того, що Росія продовжує активну політичну підтримку режимів-ізгоїв, полягають у тому, що вона перебуває в полоні понять радянської зовнішньої політики, не маючи на це об’єктивних економічних, військових і геополітичних підстав.
Натомість Пекін — новий гравець у цьому гарячому регіоні світу. Він спритно позиціонує себе як третю, не замішану у давні суперечки сторону і готовий робити бізнес з кожним — з демократією і з диктатурою, з Ізраїлем, Іраном і арабськими країнами.
На Близькому Сході Китай підписує великі контракти. Він інвестує мільярди і не втручається у внутрішні справи партнерів. Така поведінка, яку Захід вважає відверто цинічною, досі була дуже ефективною. Але після вето на резолюцію РБ ООН Китай перестав бути нейтральним. Підтримавши рік тому, хоча і з застереженнями, резолюцію по Лівії, Пекін створив легальні підстави для збройного втручання НАТО і повалення диктатора. Китай сам має проблеми з Сіньцзяном і Тибетом і тому не хоче утверджувати практику міжнародного збройного втручання на захист цивільного населення. Пекін стурбований, що Сирія може стати черговою Лівією, і якщо ООН зможе так діяти і в Сирії, то ситуація може повторитись у будь-якій іншій країні. А китайським лідерам це дуже не подобається.
Щодо Росії, то своїм вето, наступними висловлюваннями та заявами кремлівське керівництво сильно зіпсувало відносини із Заходом і більшістю арабських країн. Вперше після війни у Чечні відбулися демонстрації перед російськими посольствами.
Слова міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова про те, що можна черговий раз винести перероблену резолюцію на обговорення Ради Безпеки ООН більшість дипломатів сприйняли однозначно: Москва просто затягує час, щоб дати можливість сирійському керівництву придушити повстання силою.
Події після голосування у Нью-Йорку підтвердили небезпідставність такої точки зору. Сирійська армія підтягнула до повсталого Хомса артилерію і почала відновлювати там порядок і стабільність за допомогою улюбленого методу всіх диктаторів. Коли покійний батько Башара Хафез Асад у 1982 році влаштував криваву баню у повсталому місті Хама, там загинуло до 20 тисяч цивільних громадян.
Нині в Сирії вже загинуло 7 тисяч людей, 40 тисяч — зникли безслідно, 100 тисяч — перебувають в ув’язненні. У рамках свого світосприйняття Асад діє логічно: поки Росія і Китай прикривають вчинену ним різню власного народу на світовій арені, той намагається переламати хребет повстанню.
Але він цього зробити не зможе, бо на вулиці зовсім інший час. Зовсім недавно таку саму війну проти своїх громадян вів Муамар Кадафі. Хафез Асад спокійно дожив і помер у власному ліжку, а Каддафі закінчив десь у водовідвідній трубі, зневажений повстанцями. Каддафі, Мубарак, Алі та подібні диктатори правили 20, 30 і навіть 40 років, і їм багато що сходило з рук. Навіть теракти у демократичних країнах Заходу здійснювали, а тут раптом все обломилось, всі вони провалились, хто в історичне, а хто і в фізичне небуття.
Продаючи зброю Асаду, Росія розв’язала руки монархіям Перської затоки, які озброять противників Асада, і їхні можливості у цьому напрямку набагато більші, ніж у Росії. Тим більше, що вони вже мають досвід підтримки і озброєння противників Каддафі.
Візит 7 лютого міністра Лаврова і керівника зовнішньої розвідки Росії Михайла Фрадкова у Дамаск показав, що Росія не може нічим допомогти своєму другу і всі розмови про політичне вирішення конфлікту є доброю міною до поганої гри.
Росіяни говорять одне, а роблять протилежне. Вони твердять, що ніхто не повинен втручатись у внутрішні справи сирійців, а одночасно необмежено озброюють режим Асада. Стверджують, що сирійці мають право вирішувати як розв’язати кризу, а одночасно заявляють, що не підтримають жодного плану, який передбачатиме відставку Асада.
Оголошений результат мав би обнадіювати: Башар Асад почув сигнали, пообіцяв реформи, референдум, нову конституцію, діалог з опозицією і т.д., але час, здається, безповоротно втрачений. Подальший сценарій виглядає дуже песимістично як для Асада, так і для Сирії. За 11 місяців повстання Башар Асад не зміг нічого зробити, щоб збити хвилю народного гніву. Більше того, вчорашні демонстранти і протестуючі перетворились в озброєних бойовиків, проти яких застосовують артилерію.
Асад веде улюблену гру диктаторів: він обіцяє і вдає, що терор та вбивства відбувається без його відома. Але ця гра вже не викликає жодного інтересу у світовому політичному театрі. Це подібно до того, як один відомий персонаж української політики заявляє, що не може впливати на суди. Можливо, ця схожість від того, що у них обох російські радники, які звідкись узяли, що Захід все проковтне?
Режим Асада делегітимізується, потрапляє у все більшу ізоляцію, з ним не хочуть мати справу ні арабські сусіди, ні західні партнери, які евакуюють амбасади з Дамаска.
Якби процес переговорів розпочався кілька місяців тому, то можливо і був би шанс на відносно м’яку трансформацію політичного режиму Сирії. Тепер та частина опозиції, яка отримає міжнародне визнання, або, як мінімум, шанси на нього розраховувати, не матиме про що розмовляти з Асадом, крім беззастережної капітуляції. Отже, практично неминуча інтенсифікація громадянської війни.
Читайте також: Ізраїль: Москва запропонувала Башару Асаду політичний притулок
