Борис БАХТЄЄВ
Більшість християн світу відсвяткували Різдво. Наші телебачення та радіо не відзначалися оригінальністю: як і зазвичай, вони вели мову про «католицьке Різдво». Патріотичний телеканал «ТВі» повідомив про те, що «християни західного обряду святкують Різдво», ніби немає ані греків, ані болгар, ані румунів та інших православних, християн східного обряду, які святкують Різдво саме 25 грудня. Більшість же ЗМІ малювали по-радянському чорно-білий світ, де є «наші православні» та «їхні католики» й усе; ніби й не існує протестантів, ніби християнський світ не є безмежно розмаїтим.
«У нас» рубль — «у них» долар, «у нас» Дід Мороз — «у них» Санта-Клаус, «в нас» висока комуністична мораль — «в них» під виглядом демократії під диктовку США пропагують одностатеві шлюби (треба розуміти: скрізь «у них» і от саме під диктовку США), «у нас» православні — «в них» католики. Отаку картину світу традиційно малюють для українців наші рідні ЗМІ. Двадцяти років незалежності, як виявилося, забракло для того, щоб відійшов в історію стереотип «двох різних світів», стереотип нашої буцімто цивілізаційної несумісності з непострадянським світом. А потім усі ми дивуємося амбівалентності українців, нелогічній, ірраціональній ментальній прив’язаності багатьох із них до Росії, неєвропейськості того, що відбувається в нашій країні (і йдеться не лише про політику, а й про багато повсякденних рис буденного нашого життя).
Протягом декількох днів на Національному радіо прослухав декілька православних програм. Програми, підготовані й проведені певною конфесією, на Національному радіо держави, у чиїй Конституції зафіксовано її світський характер, — то теж іще велике питання. Адже так або інакше, а кожна релігійна програма стає рекламно-агітаційною, такою, що навіює ідею «єдиноправильності» саме цієї конфесії й ніякої іншої. Тим більше, коли йдеться про конфесії, які є традиційно агресивними й опираються модерним віянням. Тим більше в нашій країні, де до міжконфесійної толерантності дуже й дуже далеко.
І хай би тоді існували програми всіх наявних в Україні конфесій! (А скільки їх, до речі? Чи вистачило б на них усього ефірного часу Національного радіо?) Але ні: нині існує програма УПЦ-МП, що йде у прайм-тайм, і УГКЦ, що йде пізнього вечора, ото й усе. Варто віддати належне: католицькі радіопрограми побудовано так, щоб створювати у слухачів позитивні уявлення про конфесію, але не більше; прямої агітації й протиставлення своєї конфесії всім іншим у них, як правило, немає.
До речі, згадана фраза про «одностатеві шлюби під диктовку США» — це теж із однієї з програм Національного радіо, цього разу політичної; її висловив експерт-політолог.
Так от, нещодавно одна з православних програм розповідала про Святого Миколая. Настав час інтерактивного спілкування зі слухачами. Один з них запитав: чи Санта-Клаус — це Святий Миколай? «За ім’ям так, — відповів ведучий, священик УПЦ-МП. — Але західний Санта-Клаус — це не наш Святий Миколай!» Так і гадалося, що от зараз пролунає визначення «імперіалістичний». Зверніть увагу на оце «західний» — ніби є «ми», а є абстрактний безликий «Захід», скрізь однаковий. Так і напрошувався висновок: антагоністичний до нас Захід, де все не так, де люди ледь не догори ногами ходять.
Хоча програму й було присвячено Святому Миколаєві, знайшлося в ній і місце для таврування УПЦ-КП: мовляв, людина (Патріарха Філарета навіть названо не було!) сама себе оголосила патріархом (що, взагалі-то, було неправдою), і це буцімто є великий гріх; усі вірні УПЦ-КП — то теж грішники. Цілком логічно — як для доби Середньовіччя. «Вселенське православ’я не визнало розкольників!» — оголосив вирок ведучий; з контексту слухачі мали зробити висновок, що Московський патріархат — то й є вселенське православ’я.
Тож інший слухач спитав: чи так уже важливо, канонічною є церква, до якої ходять православні, чи неканонічною — аби лише людина щиро вірувала в Господа? Звісно ж, відповіддю було щось на кшталт того, що вірні «розкольницької» церкви не можуть щиро вірувати. А от далі пролунала зовсім уже цікава фраза: «Святий Миколай відстоював доброчинність православної церкви, а отже, її канонічність!» Річ навіть не в тім, що доброчинність було ототожнено з формально-бюрократичною категорією канонічності, ніби належність до певної церковної організації є довідкою про моральні якості кожного конкретного священика, такою собі «індульгенцією заздалегідь». Річ у тім, що за часів Святого Миколая не було православ’я! Християнство було ще єдиним!
Може, то була обмовка? Аж ніяк. У наступних програмах повсякчас доводилося чути розповіді про святих, які за часів Римської Імперії «відстоювали православну віру» та «захищали православних». «Легким порухом руки» Московський патріархат прихопив собі історію раннього християнства й установив свою монополію на неї.
Ще ведучий програми про Святого Миколая розповів слухачам: «У католиків вийшла папська була чи як воно там зветься (і це каже вчений-богослов! — Б.Б.) про непотрібність святих мощей. То тепер на заході хоч куди поїдь, а святі мощі — на смітниках! Подарували б їх краще нам, православним — росіянам, українцям, білорусам!»
І знову «доброчинність». Слухачі мали зрозуміти, що увесь «Захід» — то суцільні католики, протестантів не існує. Недаремно ж чимало росіян упевнені: «бастіон католицизму» — то США, саме Вашингтон буцімто призначає Папу Римського. Подібні «знання» доводилося чути від освічених, узагалі-то, людей! А ще слухачі мали зрозуміти, що весь православний світ — то Московський патріархат; не існує тих самих греків, румунів, болгар, грузин. Ну й, звісно ж, слухачів мав охопити праведний гнів до варварів-католиків.
Але найдивовижнішим було не все вищезмальоване. Найдивовижнішим було те, що протягом усіх православних програм, які довелося почути, жодного разу не пролунали слова «християнство» та «християни»! Точніше, одного разу таки пролунали — у словосполученні «православні християни»; лише одного разу. Ніби немає такої релігії, як християнство, — от немає, й усе! Тож, виходить, московське православ’я християнством не є?
То може, все це були характерні риси однієї програми на одному радіоканалі? Аж ніяк. У листопаді на Першому національному (теж державному!) телеканалі пройшов документальний фільм «Патріарх», присвячений Патріархові московському Кирилові. У цьому фільмі було все те саме. Так само глядачі мали розуміти, що патріарх Кирил є главою всіх православних усього світу. Й так само жодного разу не пролунало слово «християнство» та похідні від нього. Мабуть, у Московському патріархаті на нього накладено сувору заборону? Заборону на християнство?
А початок фільму був і зовсім «креативним». Сходить або сідає сонце. Тече річка. І над усім цим, за кадром — Голос. Суворий, страшний Голос, від якого аж непереливки стає. Мабуть, треба було розуміти, що от саме завдяки власникові Голосу й сходить сонце, саме завдяки ньому й течуть ріки. Неординарне тлумачення ролі та функцій Божого служителя, чи не правда?
Було у фільмі всього потроху. Виявилося, що за часів СРСР Московський патріархат був ледь не осередком вільнодумства. От де, як виявляється, зріли паростки модернізації трухлявого СРСР! Утім, з контексту розповіді про протистояння майбутнього Патріарха радянській системі так і не стало зрозумілим, у чому конкретно воно полягало.
Тільки-но пройнялися глядачі усвідомленням ролі Кирила в падінні «тюрми народів», аж тут знову з’явився Патріарх із вимовленою на манер віршів цитатою: «Россия, Украина, Беларусь — это есть святая Русь!» Згадалася чомусь хрестоматійна рима російських сатириків-пародистів: «Ботинки — полуботинки».
А далі знову був Патріарх із грізним голосом: «Мнимая человеческая сила!..». Як це треба було розуміти? Люди — іграшки в руках Божих; їм нема до чого прагнути, нема навіщо вдосконалюватися, нема що відстоювати, бо від людей однаково ніщо не залежить, вони — піщинки, гвинтики? Можливо, саме так? Хоч би як воно було, а, знову наголошу, жодного слова про християнські цінності Патріарх не вимовив. Утім, можливо, вони були б і недоречними. Патріарх замість Бога — так виглядало чимало фрагментів фільму. Тож християнство тут і справді було ані до чого.
А ще пригадалося почуте ще влітку на Першому каналі національного радіо. Є (була?) там програма на замовлення: слухачі вітають своїх близьких зі святами — найчастіше з весіллями та днями народження, пишуть про них хвалебні відгуки й замовляють для них пісні. Тож якраз був день народження в якогось депутата від Партії регіонів. Такого довгого й такого патетичного переліку чеснот не читали ще ніколи. Здавалося, для інших вітань уже й часу не вистачить. «Дбайливого господаря й міцного господарника» вітали з днем народження «мешканці Теремків». От просто «мешканці Теремків» — цілком за радянською традицією, «всі, мов один».
Так от, окрім суто матеріальної турботи про «мешканців Теремків» (традиційні бювети й дитячі майданчики), виявилося, що депутат дбає ще й про духовні потреби теремчан: він спорудив два храми.
Тож так і уявилося, яким має бути життя громадян за уявленнями представників влади: цілий тиждень хай працюють, мов приречені, а в неділю хай ідуть до церкви — ото й усе життя, всі «духовні потреби». Мов десь у робітничій слобідці Російської Імперії ХІХ століття. Радянська пропаганда довго й наполегливо змальовувала «жахливе життя трудящих під гнітом поміщиків і капіталістів». Виховані на радянській пропаганді нинішні українські керманичі, як видається, цілком свідомо будують от саме таке, вичитане в радянських агітках. Оті агітки для них і є джерелом інформації про «капіталізм», тобто про буцімто модерну державу з ринковою економікою.
У цій ідеології православ’ю відведено цілком визначене місце. «Релігія — опіум для народу», — вичитала в якогось «поета Чехова» влада. Й саме з такою метою, саме в такому виконанні почала втілювати її, релігію, в життя мас. Через телебачення й радіо зокрема.
Коментарі