Вахтанг КІПІАНІ
«Вибачаємо і просимо вибачення» — такими словами через двадцять років після війни польські єпископи звернулись до німецьких владик. Саме ці прості слова поставили крапку у війні народів-сусідів. Звісно, є й ті, хто досі живе з образою в серці, але еліти двох націй-держав порозумілись і живуть в єдиній Європі. Хоча, здавалось би, чого представникам народу-жертви уклінно звертатись до нації, представники якої брали найактивнішу участь у двох світових війнах ХХ століття?… І тим не менше, поляки їм вибачили й зразу перепросили — скажімо, за депортацію мирного населення зі Східної Прусії, Гданська та Бреслау.
Це не прощення, яке дорівнює слову забуття. Ні, всі все пам’ятають. Більше того — зобов’язані пам’ятати не тільки те, коли тобі було боляче, але й коли ти сам наносив комусь рани.
Само собою діячі Римо-католицької церкви з народної Польщі не мусили б відчувати жодної вини за злочини комуністів Гомулки і Берута. Але вони були поляками і відчували внутрішню потребу розписатись у солідарності не з єдинокровними катами, а з «чужими» — зрадженими й вигнанцями.
До слова, ті німці, перед якими схилили голови священики, не були святими — десятьма роками раніше голосували за Гітлера, радісно крокували нацистськими колонами, їхні діти служили у вермахті, гестапо і СС. Але це все не завадило мудрим ксьондзам сказати — вибачте.
Оця щирість і стала фундаментом нової Європи, іншої, не тієї, про яку так мріяли біснуваті фюрери й проголошені нині «ефективними менеджерами» вожді.
Здатність не дати дияволу жодного шансу: відповідати добром на зло, відчувати чужий біль як свій, нести тягар бід іншого й означає бути людиною. Зрештою, саме це і створило європейців, а не об’єднання вугілля і сталі. Бо якби поляки не примирились з німцями, а ті з французами, Старий світ був би і дотепер розділений кілометрами колючого дроту.
Активна дискусія в соцмережах і телеефірах засвідчує, що й українці готові, принаймні, поговорити на тему покаяння. Одним із останніх приводів стали сумної пам’яті роковин Бабиного Яру. В ці дні з новою інтенсивністю зазвучала теза про те, що українці (в частині випадків — Україна як держава) мають вибачитись перед єврейським народом за співучасть у винищенні євреїв під час Голокосту та колабораціонізм частини місцевого населення в роки нацистської окупації.
Частина випуску шоу Савіка Шустера була присвячена цьому і аудиторія програми навіть голосувала за це. Всю програму не дивився, але на початку більшість глядачів-»респондентів» підтримали ідею.
Відтак лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський висловився — мовляв, він як і всі інші українці готовий покаятись, але перед тим хоче почути аналогічного вибачення з боку євреїв — за НКВД, за Голодомор тощо. Само собою, тема потонула в юдофобських і українофобських коментарях. Не встряваючи в дискусію з платними тролями та ксенофобами всіх кольорів, сформулюємо кілька питань.
По-перше, за що вибачатись? За трагедію Голокосту, за два мільйони розстріляних, задушених, забитих?
Питання — а чи був «український» вимір Голокосту? Держави українці тоді не мали. Не мали регулярного війська, правоохоронної системи, суду тощо. Все, що було — скажімо, допоміжна поліція — це органи окупаційної влади, в яких служили всі, хто хотів і кому «пощастило» — українці, поляки, росіяни, кримські татари.
Відповідати всією нацією за трагедію і злочин колабораціонізму — абсурд. Це були персональні, часто гірко вимушені кроки. Якщо українець вчинив злочин у французькому Іноземному легіоні чи американському війську у В’єтнамі — ніхто ж не висуває претензій.
Не будемо забувати, хто розв’язав світову війну — про це ніколи не зайве нагадати. Вина за катастрофу — на нацизмі та комунізмі, на Великонімеччині та СРСР. І переводити стрілки на жертв війни — несправедливо.
Обов’язково треба написати нову, нерадянську й непропагандистську історію Другої світової (чи може все-таки Великої Вітчизняної, про що мріють совєтофіли на кшталт осоружного міністра освіти?).
Розсекречено й видано корпуси документів з усіх дражливих для національної історії миттєвостей. Але ще не видано й не обговорено наукову історію ОУН та біографію Степана Бандери.
Чи Ви бачили десь академічну працю про червневі події літа 41-го, коли у в’язницях від Луцька і Львова до Умані і Києва було знищено десятки тисяч людей? Щойно вийшла робота, яка доводить відсутність українського сліду в розстрілах польської професури, які теж десятиліттями «вішали» на українців.
Отже, треба краще знати правду про те, що було. Це не риторика. Це те, без чого не може бути ніякого осмислення — що ж взагалі відбувалося на українських землях напередодні та в роки війни. Та по війні теж.
По-друге, хто мав би вибачатись? Держава в особі президента, Верховної Ради, уряду? В інших країнах Західної та Східної Європи було саме так.
Президенти Польщі та Латвії Квасневський та Віке-Фрейберга, канцлер Німеччини та інші представники своїх народів робили це, схиляючи голови перед пам’яттю жертв Другої світової.
Чи в цьому сенсі прозвучить слово, приміром, глави держави Віктора Януковича? Очевидно, ні. Суспільство і світ йому не повірять.
Політичний режим, який спецпідрозділами розганяє невинні студентські протести і розпродажі футболок, за гратами якого сидять політичні в’язні, не має морального права вибачати чужі гріхи. Бо своїх має більше, ніж треба. Не маючи авторитету немає чого й пробувати сказати слова, які очистять душу і закриють чорні сторінки минувщини.
То може порятунком стане змістовна дискусія та консолідоване голосування у парламенті? Теж, мимо. Ідеалістів, яким не все одно, що відбулось сімдесят років тому на терені України, там немає. І голосувати за формулу примирення, дивлячись на вигадливу траєкторією рук Чечетова якось принизливо.
Ідеально було б, щоб це зробила людина, довіра до якої є у більшості активних членів нації. В українському варіанті це могли б бути, приміром, ієрархи найбільших церков — патріарх Філарет, митрополит Володимир, верховний архієпископ Святослав, кардинал Любомир. А ще хто?
Боюсь, що немає в нас Гавелів, Стусів і Мандел.
По-третє, перед ким вибачатись? Перед євреями — нашими, українськими — «мертвими, живими й ненародженими», чи громадянами Ізраїлю?
Трагедія євреїв Галичини, так само як і поляків Волині, і кримських татар, греків, вірмен, кримчаків — це наш внутрішній громадянський біль.
Формою непрямого визнання відповідальності за зло, яке творилося на українській землі, могли б стати музеї, освітні та телепрограми. Цього майже немає. Немає в Києві і меморіалу Бабиного Яру — його тільки восени 2011-го заклали неподалік місця розстрілів у вересні 41-го.
Вимога націонал-радикалів вимагати від Ізраїлю, якого в 30-х роках не існувало, вибачитись за злочинців-енкаведистів — маячня. Чого тоді не вимагати від поляків і білорусів покаяння за Дзержинського, від грузинів — за Сталіна та Берію і так далі?
Та й хіба ті вбивці мали національність? Добре сказано — революції роблять Троцькі, а страждають Бронштейни. Хіба деукраїнізуючи Україну вони вводили уроки їдиш, а закриваючи церкви — відкривали синагоги?..
Злочинцями були комуністи і нацисти 1930–1940-х, а не євреї, українці, німці чи росіяни. Зрештою, кожна з цих націй втратила мільйони своїх членів — отже, про яку додаткову покуту йдеться?
Джерело: Історична правда
