Віталій ОГІЄНКО
Британський журналіст Волтер Дюранті, апологет Сталіна, який заперечував Голодомор 1932–1933 рр. в Україні, в одній зі своїх статей написав, що Сталіна та його політику розсудить тільки історія. Лише ця багатолика та примхлива муза, на думку Дюранті, здатна з часом винести свій вердикт Сталіну та побудованій ним терористичній системі.
Британський журналіст Гарет Джоунз набагато менше покладався на розсудливість історії. Його невичерпна енергія, непосидючість, бажання розібратися у проблемі самому, побачити своїми очима дійсний стан справ привела Гарета в українське село, де він побачив голод, розпуку, безсилу злість та невимовні страждання. І правдиво про це написав у статтях, надрукованих у «Таймс», «Дейлі Експрес», «Нью-Йорк Таймс» та інших.
Із 1930 по 1933 рр. він тричі відвідував Росію, як називали і продовжують називати Радянський Союз громадяни Заходу. Спочатку писав про сталінську п’ятирічку, рекорди та цифри добутого вугілля та виплавленого металу. Його перші статті, датовані квітнем 1931 року, чимось нагадують Дюранті — такі самі роздуми щодо можливості реалізації заявлених Сталіним планів по індустріалізації та майбутнього режиму залежно від розвитку подій. Проте, увага до деталей, до звичайних людських доль, нарешті до того, що відбувається за межами міської смуги Москви, бажання ставити і давати відповідь на поставлені ним же питання, відрізняла його від переважної маси іноземних журналістів та дипломатів, які перебували в Радянському Союзі.
На той час Дюранті прожив у Москві понад 10 років та навіть удостоївся честі взяти інтерв’ю у Сталіна. Він із повним правом вважав себе експертом по СРСР та сталінізму. Великий перелом, як пізніше назвуть історики сталінські реформи кінця 1920-х-початку 1930-х років прикував до СРСР увагу західного світу, який сам переживав небувалу до цього економічну кризу — Велику депресію.
У радянських масштабних суспільних перетвореннях Дюранті, здається, знайшов остаточне підтвердження своєї теорії щодо сталінського режиму. Не випадково він отримав Пулітцерівську премію саме в 1931 році, одному із найважливіших років Великого перелому. У тих пасажах, в яких намагається виявити природу сталінського радянського комуністичного режиму, він пише проникливо (навіть для читачів початку ХХ століття). Через цю ідеологію, що її називає сталінізмом, як через окуляри Дюранті дивився на світ. Лише в цих окулярах сталінізму для нього все було ясно і зрозуміло. Все, що руйнувало або загрожувало цій ясності мало бути відкинуто.
Важко сказати чи він був переконаним сталіністом, проте без сумніву він перебував під впливом культу Сталіна, побудованої ним авторитарної репресивної системи та нової економічної та суспільної моделі, яка почала складатися за першої п’ятирічки. Сталін — автентично російський диктатор, такий собі сучасний аналог древніх войовників типу Тамерлана, озброєний не лише внутрішньою армією огепеушників а й сучасною ідеологією російського сталінського марксизму. У своїх статтях Дюранті малює картину далекої, незрозумілої і дещо містичної Росії, яку ніколи не вдасться зрозуміти у західних термінах. «Росія і російська логіка — інші, проте це не означає, що вони неправильні» — резюмує Дюранті (Сучасною Червоною Росією керують сталіністи, а не комуністи, Нью-Йорк Таймс, 14 червня 1931 р.)
Гарет Джоунз не писав про ідеологію, його цікавили більш прозаїчніші речі. Він полишає цифри заради справжнього життя, гасла і слова не вводять його в оману. Помічає катастрофічний занепад рівня життя у всіх прошарках радянського суспільства, за винятком осіб з ОГПУ, бачить всесилля того ж ОГПУ, яке стає наймогутнішою організацією в країні. Сучасний стан Джоунз характеризує як «прогрес за рахунок щастя», що приносить один голод і страждання. «Я скрізь бачу караули». «Незадоволенян владою величезне і говорять про революцію проти комуністів». «Їжі не вистачає» — вперше пише Джоунз у статті «Комуністична п’ятирічка. Прогрес за рахунок щастя» від 11 квітня 1931 р.
Дюранті радше говорив би про «прогрес понад усе». Ви не зробите омлет, не розбивши яєць — повторює він відоме прислів’я. Дотримуючись позірної об’єктивності, Дюранті все ж не стримує своєї симпатії до більшовиків, здатних через свої фанатичні переконання піти на жертви самим та змусити до цього інших. Слідом за більшовиками він не приховує, що гасло ліквідації кулаків як класу в реальності стосується 5 млн. найбільш енергійних господарів, які мають бути позбавлені майна, вислані в Сибір, Середню Азію, Далекий Схід та, пройшовши плавильний котел таборів, перетворитись на безкласових пролетарів. Ці люди мають бути «ліквідовані» у їхній нинішній іпостасі кулаків та дрібних буржуа і перетворитись у пролетарські маси. Звичайно ж, відразу додає Дюранті, про жодну фізичну ліквідацію не може йти мова, так би мовити за визначенням.
Дюранті як і більшовицькі очільники розуміють, що зображувати сталінський режим в загадкових напівмістичних східних тонах варварської за природою країни, яка робить надпотужні спроби модернізуватися, і які до кінця так і не підкоряться питомо західному розуму — це одне, а писати про конкретні злочини і насильство — це інше, й цього треба за всяку ціну уникнути.
Джоунз зовсім не впевнений у цьому. Він запитує — «Чому немає харчів та чому люди голодують?» та задає ще більш незручне питання, адресоване не лише західній аудиторії, «Чи буде суп?». Власне це питання задавали у 1932 році також американці та англійці, проте уже тоді Джоунз розумів, що відповіді на нього у Америці та Росії відрізняються. Він йде за відповіддю в село — «in real Russia».
Тричі Джоунз, який вільно говорить російською, самовільно, уникаючи опіки ОГПУ, вибирається в село. Вперше — на околиці Москви, вдруге — в Поволжя і нарешті в Україну, в столичний регіон Харкова. Кожного разу він стає свідком горя внаслідок голоду все більшої і більшої інтенсивності, чує плач усюди та бачить відмінне від того, що йому говорили радянські функціонери. Він бачить, що хліба немає і в околицях Москви. Але Гарету цього мало. Він їде в Україну, де застає голод такого масштабу, що увійшов в історію як Голодомор. Він іде від села до села по залізничній колії, спить у селянських хатах на завошивленій підлозі, питаючи селян «Чи достатньо їжі в Росії?», «Де ваш скот?», а у відповідь чує «ми опухли» та «ми помираємо».
Побачене Джоунз викладає у стяттях, в яких він звинувачує радянський режим в організації голоду та з усією страшною реалістичністю змальовує сцени із апокаліптичної п’єси під назвою Голодомор. Призвичаєний до логічного мислення Гарет намагається пояснити голод, спочатку змішуючи напівофіційні пояснення, такі як погану дистрибуцію хліба та незадовільне транспортне сполучення, із тим, свідком чого він став та про що почув в українських селах, а саме конфіскацією всієї землі та худоби, висилкою найбільш заможних господарів із нелюдською жорстокістю. Він розуміє, що збіжжя, яке може врятувати безліч життів, експортується на захід. Гарет Джоунз весною 1933 року відкриває найбільший секрет сталінського режиму. Він ще далеко не повністю розуміє масштаби голоду, проте може пояснити причини цього. І що найважливіше, він із силою описує конкретні випадки страшного голоду, які нікого не можуть залишити байдужими.
Гарет Джоунз починає створювати великі проблеми Кремлю, який намагається заперечити голод та дискредитувати Джоунза та небагатьох інших людей, які, найчастіше інкогніто, піднімають у західній пресі питання голоду. З ним проводять «виховні» розмови Нарком зовнішніх справ СРСР Літвінов, просять його шефа англійського прем’єра Ллойд-Джорджа вплинути на незговірливого дипломата. Нарешті оголошують його персоною non grata.
Відразу ж після появи матеріалів Гарета Джоунза, Волтер Дюранті публікує серію статей, в яких опосередковано і прямо заперечує голод. Способи заперечення і аргументи, використані Дюранті, треба вивчати у підручниках із PR та політтехнологій. Тут їхній повний набір, зокрема віднесення інформації про голод до кола повідомлень про Радянський Союз, які пізніше виявилися неправдивими, і апеляція до радянських службовців та працівників іноземних дипустанов, і дані, що засіяно весною 1933 р. більше навіть ніж очікувалося, що значить, разом із продовольчою допомогою селу, яка за словами Дюранті вже покращилася, що можна очікувати зняття існуючих продовольчих труднощів і т.д. і т.п.
Волтер Дюранті був визнаним майстром евфемізмів. Голод називав нестачею харчів, а смерть від голоду — великими людськими жертвами від хвороб через недоїдання. Дюранті прямо заперечує голод у статті для «Нью-Йорк Таймс»від 23 серпня 1933 року пишучи, що «будь-яка згадка про голод в Росії є сьогодні перебільшенням або злостивою пропагандою». Нарешті голоду просто не може бути, адже як таке можна уявити у регіонах із загальною кількістю населення понад 40 млн. людей. Та й взагалі голод неможливий за умови, що виробництво машин зростає на 20–35 відсотків.
Із його статей видно, як він працював із текстом — жонглював фактами, уникав конкретної відповіді, іншими словами, підготував звичайний замовний матеріал. Невдовзі по тому, у 1934 році Дюранті залишив Радянський Союз, написав декілька книг про цю державу і прожив довге життя.
Доля Гарета Джоунза склалася по-іншому. Він ще раз у 1935 р. повернувся до теми Голодомору, опублікувавши три статті у «Нью-Йорк Амерікан» та «Санді Амерікан», в яких детально описав свою поїздку в голодне українське село. В останній із цих трьох статей під назвою «Червоні дозволяють селянам помирати. Голод навіть у найбільшому місті України», яка стала його останньою статтею про СРСР, в останньому реченні він написав: «Опозиція занадто слабка, щоб подолати потужний міцний режим, але незважаючи на розчарування і розпач російського народу, які відобразилися у сценах, описаних мною в Україні, вони є головними причинами того, що це Різдво і Новий рік за настановою Сталіна ознаменувало собою нове царство терору в країні рад». (Червоні дозволяють селянам помирати. Голод навіть у найбільшому місті України, Нью-Йорк Амерікан, 14 січня 1935 р.)
Гарет Джоунз був правий в одному — його боялися і зробили все, щоб позбутися. Те, що відбулося пізніше дуже нагадує продуману операцію ОГПУ. В Європі було дискредитовано одного автора, який опублікував сфальшовані свідчення про Голодомор. І хоча у цьому контексті прямо про матеріли Гарета не йшлося, головний удар від фальшивки прийшовся по ньому. Невдовзі Гарет Джоунз був убитий у Монголії, що також не скидається на випадкову смерть. Цілком можливо, що через смерть Гарета Джоунза про Голодомор не пам’ятали так довго. Проте, все, що було таємним стане явним і який би не був скелет у шафі, рано чи пізно його знайдуть. Особливо у випадку, коли свідками злочину були мільйони людей.
В кінцевому підсумку, через багато років після смерті Гарета Джоунза, його ім’я пов’язують із народом, різницю між яким та росіянами тоді він сам навряд чи усвідомлював ясно. Йому б мабуть і на думку не спадало, що про нього пам’ятатимуть в першу чергу, завдяки українцям і передусім українці, про лихо яких він вперше так мужньо заявив на повний голос на весь світ.
Порівнюючи історії Гарета Джоунза та Волтера Дюранті можна сказати, що вони були протагоністами та протилежностями, на підтвердження чого можна навести багато аргументів. Я ж хочу акцентувати увагу на одному, а саме: Джоунз у свій спосіб зробив все, що було в його силах, щоб відкрити Україну світові, навіть таку Україну — голодну та вимираючу, а для Дюранті найкращим виходом із ситуації була суцільна мовчанка.
