Павло ТАРАСЮК

Встановлення терміну виборчої кампанії, як, втім, і формальне обмеження величини виборчого фонду - справа безглузда. По-перше, тому що порушення цих нормативних обмежень фактично ніяк не караються (у випадку строків) або не відслідковуються (у випадку фондів), по-друге - через нестримне прагнення кандидатів заявити про себе якомога більше. В українській "класичній" політтехнології чомусь досі прийнято вважати, що тривалість кампанії має значення.

Насправді, це так лише для невеликих політичних суб'єктів, які виринають "нізвідки" (наприклад, успішний проект "Громадський актив Києва" у 2006р., у 2008 році теж успішний, але вже з причин, якими могла б поцікавитися і прокуратура); великим політичним суб'єктам проводити довгу кампанію не варто - вони, по-перше, й так уже набридли виборцям, а по-друге, у довгій кампанії більша вірогідність отримати дошкульний удар від дрібніших політсил (тут пригадується новий - хороший - слоган ВО "Свободи": "У них гроші? У них влада? Але ж нас більше!"). У всілякому разі тривалу кампанію (в першу чергу, мова йде про інформаційну складову виборчої кампанії) потрібно проводити через тонкий інструментарій у тому разі, якщо необхідно насадити виборцеві певну думку, вже на основі якої будувати основну гру.

Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Сергій Тігіпко фактично розпочали свої інформаційні кампанії наприкінці серпня. Інші політики або починають вкрай слабо з точки зору масштабності (Тягнибок, Гриценко), або не почали зовсім (Симоненко, Ющенко, Литвин). У той же час, політичні месиджі - як частина виборчої стратегії - виходять від практично них усіх. Тож ми можемо цілком спробувати проаналізувати напрямок та результат перших передвиборчих маневрів. Спочатку - фаворитів.

Віктор Федорович Янукович ласкаво посміхається нам з численних біл-бордів та обіцяє почути кожного. У цей же час - самовіддане блокування регіоналами трибуни парламенту заради підняття соціальних стандартів для трудового народу. Для фону - окремі заяви про російську мову і т.д. З неприємностей - незрозуміла ситуація із Тадеєвим та скандал у Криму, який зробив конфлікт Кисельова та Гриценка публічним та  теоретично може позначитися на електоральному результаті Януковича на півострові через втрату підтримки найбільш проросійськи налаштованих кримчан (проросійські структури Криму не ладять із спікером ВР Гриценком).

Узагальнюючи - початок відносно вдалий, що підтверджується стабільністю рейтингу Віктора Федоровича. Звісно, якщо вдуматися - то це все дурня, звичайно. Починаючи від  слогана "Почую кожного" (якось важко уявляється Віктор Федорович, що вечорами, біля торшера, читає листи виборців) і закінчуючи блокуванням трибуни. Про трибуну - це взагалі випадок хрестоматійний - очевидно, що грошей на соцпакет немає, очевидно, що так звана коаліція за цей пакет ніколи не проголосує, очевидно, що у опозиції немає ні голосів (ПР), ні особливого бажання (КПУ). Тобто, блокування - безглузде, дії регіоналів - деструктивні. Але рейтинг Януковича йде вгору! Втім, все це виглядає абсурдно, якщо аналізувати. Виборець (в масі своїй) не аналізує - на жаль. Виборець сприймає політичні ігри спрощено, переважно несвідомо, на рівні: "Янукович готовий до мене дослухатися і бореться за те, щоб мені дали грошей". Звичайно, не всі цьому віри ймуть, але ж Януковичу і не потрібні всі, йому потрібно утримати свій електорат як задача-мінімум на цей період. Партія регіонів дуже слабко, сказати б, демонстративно слабко, критикує роботу уряду - замість формату критики регіонали обрали формат "боротьби".

БЮТ розпочав кампанію милим "соціальним" роликом, у якому голос прем'єр-міністра закликає громадян заради боротьби із кризою "посміхнутися і простягнути руки" (не ноги!). Сам відеоролик зроблений блискуче, сльозу пробиває. А яка невимушеність: керівник уряду під час кризи виступає груповим психотератпевтом, закликає громадян допомагати одне одному, через, очевидно, те, що уряд їм допомогти не здатний. І що парадоксально - значній кількості виборців (зокрема, й неприхильників ЮВТ) ролик сподобався! Майже ніхто із опитаних мною виборців не вбачають у цій історії цинізму. Це почасти підтверджує гіпотезу про те, що позаяк наш народ ніколи не мав ефективної влади, то він і не усвідомлює реальної функції влади (як передусім, обов'язок влади піклуватися про своїх громадян), а сприймає уряд суто з позицій чуттєвості та естетики на рівні подобається/не подобається. Вочевидь, все це добре розуміють у штабі Тимошенко. Але є один нюанс: одна справа, коли рівень життя більш/менш стабільний (точніше - поганий, але стабільний), а інша справа, коли рівень життя стрімко знижується. Тут вже, зрозуміло, навіть для найзатятіших прихильників потрібно надати бодай якісь пояснення. А ще краще - сформувати спеціальну парадигму, яка б імітувала просту і чітку відповідь на всі запитання типу "А чому ж жити так погано?". Підозрюю, що саме виходячи із цих міркувань і було розроблено і впроваджено кампанію "Вона працює". Це ще не власне президентська кампанія Юлії Володимирівни, це - "грунтовка", яка має на меті на рівні підсвідомості закріпити ключовий месидж про те, як тяжко голова уряду працює на благо трудового народу (що, м'яко кажучи, викликає сумнів - одна історія із таємною відпусткою Тимошенко чого вартує). В ідеалі навіть виборці-опоненти повинні засвоїти, що "вона-працює", і розмірковувати приблизно так: "ЮВТ - погана, неефективна, нечесна і т.д., але справді уміє працювати".

Все це стосувалося першої частини кампанії ВОНА: там де, на біл-бордах робився чіткий поділ на "Тих, хто балакає/зраджує/обіцяє" та власне на "Ту, що працює". Але ж зрозуміло, що, за Марксом, праця повинна створювати певний продукт. А то й справді, майже, як в анекдоті: вона працює, а нам все гіршає та гіршає. Так на вулицях українських міст з'явилися плакати, де виписано начебто конкретні результати роботи. Зауважу, що десь щодо третини так званих плакатних досягнень можна, перефразовуючи Райкіна, сказати, що "краще б не працювала, було б більше толку". Але, як ми вже зазначали, виборці (переважно) не аналізують: не довіряючи політикам в цілому, вони, тим не менше, на рівні чуттєвості сприймають будь-яку політінформацію, і в результаті формулюють на цьому підґрунті свій електоральний вибір. У цьому контексті Юлія Тимошенко розпочала дуже технологічно.

Перші передвиборчі маневри Віктора Януковича та Юлії Тимошенко засвідчують, що ці політики - фаворити соціальних симпатій - не навчилися і навіть не намагаються бути щирими із народом, президентом якого кожний із них хоче, начебто, бути. І це - закономірно: виборець переважно не готовий до відвертої та серйозної розмови, подібно до того, як пацієнт боїться почути страшний діагноз, охоче приймаючи лиш загальні запевнення, що все буде гаразд. Проблема лиш у тому, що такими запевненнями хвороби не вилікувати.